Нерозгадана таємниця 20 століття: "велесова книга"

Відео: Святорусов. Велесова книга - новодел 20 століття

У 1925 році Изенбек оселився в Брюсселі, де про табличках дізнався Миролюбов, який і зайнявся їх вивченням. Изенбек ревниво ставився до дощечках, не дозволяв виносити їх з свого приміщення і відхилив пропозицію професора брюссельського університету Екка про їх вивченні. Миролюбов намагався реставрувати дощечки, переписувати їх, розшифровувати і фотографувати. Йому вдалося переписати більшу частину і зберегти достатньо чітке зображення однієї з табличок і ще кілька (до шести) менш чітких. У серпні 1941 року Изенбек вмирає, і таблички безслідно зникають.

За версією, викладеною А. І. асів, під час німецької окупації М. Шефтель, співробітник проф. Екка, очолив відділ Аненербе в брюссельському університеті і викрав дощечки з квартири Ізенбека в Брюсселі з метою їх дослідження, а після війни продав їх мормонам. Однак немає ніяких документальних свідчень того, що «дощечки Ізенбека» бачив хто-небудь ще, крім Миролюбова.
Історія публікації тексту

10 серпня 1952 року Ал. Кур прочитав в Російському Центрі в Сан-Франциско доповідь про докірілліческой писемності «Російські письмена», в якому стверджувалося, що у русичів була своя писемність і до приходу Кирила і Мефодія. У тому ж році Кур зі сторінок журналу «Жар-Птиця», друкованого органу Російського центру в Сан-Франциско, звернувся до читачів з проханням пояснити долю стародавніх дощечок з бібліотеки Ізенбека. У вересні 1953 року на цю відозву і відгукнувся Ю. П. Миролюбов. Переписка Кура і Ю. П. Миролюбова частково видана А. асів.

У листопаді 1953 року в «Жар-птиці» з`являється перше повідомлення про російських дощечках V століття, а з січня 1954 по лютий 1955 рік виходять статті Кура про дощечках, містять цитати з записів Миролюбова і фотографію однієї з дощечок (згодом № 16).

Інтерес читачів журналу до «Велесовій книзі» дозволив Влітку 1954 Ю. П. Миролюбова емігрувати в США і відразу стати редактором «Жар-птиці», а з 1956 року сам журнал став виходити друкарським способом (спочатку він видавався на ротаторі). Проте, за 1956 рік не було надруковано жодної статті про дощечках, зате почалася публікація віршів і оповідань Ю. П. Миролюбова.

З березня 1957 по травень 1959 року в «Жар-птиці» стали систематично публікувати тексти дощечок, які були не цілком зрозумілим чином перенумеровані. При цьому Миролюбов поклав всю відповідальність за публікацію на Кура, а в листі, датованому листопадом 1953, просив зовсім не згадувати його імені. Н. Ф. Скрипник розшукав машинопис, яку друкував сам Ю. Миролюбов на своїй друкарській машинці і посилав А. Куру в редакцію «Жар-птиці» для друку. При цьому правка Кура виявилася досить дивною:


коли в «Жар-птиці» є вказівка на лакуну, дуже часто супроводжується описом дефекту дощечки ( «текст зруйнований», «текст сколотів», «ряд букв стерлися або зіскоблити»), в машинопису в тому ж самому місці читається справний текст.
в «Жар-птиці» і машинопису в одному і тому ж контексті читаються різні слова, які не подібні по буквеному складу, але часто мають приблизно таке ж значення. Наприклад, на дощечці 6 г фраза під себіа бера замінена на подчінашет.
в «Жар-птиці» і машинопису розрізняються написання букв, які не є графічними варіантами (в цьому випадку ми могли б пояснити заміну букв уніфікацією орфографії). Так, союзу а, який читається в «Жар-птиці» на дощечках 11б та 15а, в машинопису відповідає союз i, букві на дощечці 8 відповідає диграф ІЕ.
в першій статті Кура наведено гімн Перуну, який згодом був виданий в «Жар-птиці» як кінець тексту дощечки 11б. Однак в машинопису цей гімн «припечатав пізніше».
Цитати в статтях Кура 1953-1955 рр. не сходяться з текстом дощечок в багатьох дрібницях: додані і змінені букви і т. д.

Далі велику роль в долі цього тексту зіграв С. Лісовий (псевдонім С. Парамонова), емігрант другої хвилі і професор біології в Канберрской університеті. Він опублікував текст деяких дощечок, що не входили в публікацію «Жар-птиці». За його твердженням, ці тексти йому надіслав Миролюбов [8]. Йому ж належить перший переклад деяких дощечок і великий переказ її змісту.

Таким чином, існує три основних джерела, що містять тексти дощечок:

машинопис Ю. П. Миролюбова
публікація в «Жар-птиці»

публікація в книзі С. Лісового «Влесова книга»

Вони були зібрані разом в 1970-х роках Скрипником. В СРСР перша публікація про «Велесову книгу» відноситься вже до 1960 року, проте повністю її текст був надрукований в Росії лише в 1990 році О. В. Творогова і слід машинопису Міролюбова- враховані також деякі варіанти інших джерел. Список подальших численних видань 1990-х років наведено в кінці статті-у багатьох з них текст пам`ятника довільно спотворений порівняно з публікаціями в «Жар-птиці» і С. Лісового.

експертиза фотографії

Влітку 1959 року до відома всіх зацікавлених сторін були доведені результати експертизи фотографії дощечки, проведеної кандидатом філологічних наук, співробітницею Інституту російської мови АН СРСР Лідією Петрівною Жуковської, фахівцем з історичної палеографії і фонетиці раннедревнерусскіх рукописів. За твердженням Л. П. Жуковської, редакція радянського журналу «Питання мовознавства» сама направила їй фотографію дощечки. Висновок був опублікований в 1960 році в цьому журналі.

Висновок експертизи:

Фотографія насправді зроблена не з дощечки, а з прориси на папері.
Зміст «Велесової книги» та її мову свідчать про підробку.

На фотографії з «Жар-птиці» дощечка має великі поля і зліва вгорі є знак собаки, а на опублікованій Жуковської фотографії поля обрізані. У публікації дощечка містить примітка «У лівому кутку дощечки вгорі був невеликий знак собаки чи коні, на жаль він фотографом ні захоплений під час зйомки». Однак, ні Кур, ні Лісовою не порівнювали фотографію з текстом дощечки 16а, опублікованому в «Жар-птиці» в листопаді 1958 року.

писемність книги

Вельми незвичайний для передбачуваного регіону і часу матеріал листи - тонкі випиляні дощечки (за іншими даними, на кінці його були відрізані ножем), а не береста або цери на дерев`яній підкладці, де текст існував не на дереві, а на воску. На відміну від більшості відомих стародавніх рукописів на дереві, дощечки були тонкими (0,5 см), розміром 20 на 30 см і розлініяний з двох сторін-ці параметри, на думку деяких критиків, сприяли б крихкості і розколювання матеріалу ще в давнину.

«Велесова книга» написана особливим алфавітом, що представляє собою варіант кирилиці з деякими невластивими ні кирилиці, ні грецького алфавіту накресленнями окремих букв. Цей алфавіт, відомий тільки по «фотографії» однієї дощечки і описами Ю. П. Миролюбова, прихильники автентичності тексту називають «в (е) лесовіцей». Для кожного рядка була проведена горизонтальна лінія (як в індійському листі деванагарі), під якою йшли «прикріплені» букви. Саме існування докірілловского листи - «протокирилицею», а також «протоглаголіци» - обговорювалося в науці, але переконливих фактів про наявність такої писемності виявлено не було (див. Проблема дохристиянської писемності у слов`ян).
Мова «Велесової книги»

Лінгвістичний аналіз був проведений Л. П. Жуковської по тексту «фотографії» дощечки 16, а потім найбільш розгорнуто проведений О. В. Творогова і А. А. Алексєєвим за матеріалом всього пам`ятника, про мову Велесової книги також окремо висловлювався А. А. Залізняк . Їх висновки коротко такі. «Велесова книга» користується безсумнівно слов`янської лексикою і територіально приурочена в основному до східнослов`янської території-проте її фонетика, морфологія і синтаксис (хаотичні і позбавлені правил) рішуче не співвідносяться з тим, що відомо порівняльно-історичного мовознавства про найдавнішому стані слов`янських (і східнослов`янських в зокрема) мов і діалектів в таку епоху, як IX століття, незадовго до перших письмових слов`янських пам`яток. Більш того, ступінь граматичної безсистемності і довільності в тексті така, що аналогів цьому немає ні в одному коли-небудь відомою мовою світу. З цього робиться висновок про те, що мова «Велесової книги» не може бути будь-яким природним мовою якої б то не було епохи взагалі-це результат штучної діяльності фальсифікатора, який не мав уявлення про історію слов`янських мов.

Позиції захисників автентичності

У безумовної справжності «Велесової книги» переконані деякі неоязичники-родновери- серед професіоналів-славістів до її захисникам іноді відносять українського літературознавця Б. І. Яценко (ж. «Хроніки 2000» № 3-4, 1994 № 1, 1995 «Укр .мова »№ 33, 1997) і дослідника давньоруської літератури Ю. К. Бегунова (« Міфи древніх слов`ян », Саратов, 1993) (у 1990-ті роки виступає в основному з націоналістичної публіцистикою). З точки зору А. А. Залізняка, стосовно до цих імен «мова йде фактично про людей, які всього лише допускають деякий сумнів в підробленими" Велесової книги ", а не відстоюють прямо і аргументовано версію її справжності».

Типове для захисників «Велесової книги» думка одного з перших дослідників і публікаторів тексту біолога С. Парамонова (С. Лісового) полягає в наступному:

Це абсолютно не вивчений і лише на 3/4 недавно опублікований джерело - по всій видимості, літопис язичницьких російських жерців, що починається подіями задовго до нашої ери і доведена до Аскольда і Діра, але не захопила зовсім Олега. Це, мабуть, найдавніший російський оригінальне джерело, яким ми володіємо. Написаний він, по суті, на невідомому слов`янською мовою, що представляє великі труднощі для нашого нинішнього розуміння. Викладає він як події вже згадувані в історії, так і, в більшості випадків, зафіксовані вперше, бо стосується епохи, зовсім не порушеної літописом Нестора. Є багато даних про релігію древніх русичів, яка по суті своїй була монотеїстичної. Руси вірували в Трійцю, безсмертя душі, рай і т. Д. Наводиться багато звичаїв, пов`язаних з релігією, кілька дивовижно красивих поетичних образів і т. Д. Але весь цей джерело - купа абсолютно хаотичного матеріалу без початку і кінця, з величезною кількістю зіпсованих і загублених місць. Обсяг майбутньої роботи просто невимовний, бо стосується матеріалу, який займає до 3 друкованих аркушів. Коли і хто це зробив - невідомо. Одне можна сказати: відкриття видатне, що перевертає всі наші уявлення про минуле.

Своєрідну позицію займав український славіст Б. І. Яценко, який вважав, що «Велесова книга» була створена не в Новгороді, а в Поліссі, пізніше того часу, яким її зазвичай датують прихильники автентичності, а дійшов до Миролюбова список відноситься до XVII століття. Яценко зазначає:

Кожен лінгвіст, який серйозно займається рукописними давньоруськими пам`ятками, знає, що велика їх частина дійшла до нас в пізніших копіях і містить мовні явища пізніших часів. Чому в такому разі «Велесову книгу» слід оцінювати в мовному контексті IX століття? У «Повісті временних літ», наприклад, є відомості про епохи і більш ранніх, але копія дійшла до нас, належить XIV століття. Чи можна незаперечно довести, що «дощечки» були дійсно виготовлені в IX столітті? Зовсім немає. Просто так було вирішено ще до аналізу лексики і орфографії «Велесової книги». І далі все орфографічні ознаки були піднесені розчаровано читачеві, як докази фальсифікату.

Критики версії Яценко (Творогов, Залізняк) відзначають, що його гіпотеза частково пояснює деякі фонетичні дивацтва «Велесової книги», однак ніяк не коментує зазначену критиками безсистемність в морфології і синтаксисі (не властиву слов`янських мов ніякого періоду), освіту помилкових форм за зразком різних мов , а також незвичність створення копій язичницького тексту докірілліческім листом на дощечках в таку епоху, як XVII століття.

Ряд прихильників автентичності ВК вважає прочитання Миролюбова, мова яких містить відмічені критикою невідповідності, а також переклади на основі Миролюбівської тексту помилковими і вважають за необхідне реконструювати на основі їх трактування «велесовіци» інший текст. На цій позиції, зокрема, варто Ю. К. Бігунів, що підтримує виконані в цьому напрямку реконструкцію і переклад А. І. Умнова-Денисова під назвою «Прініканіе»


Увага, тільки СЬОГОДНІ!